…У Розгір’ї руни слов’янські старі

Відкрив Вагилевич – в фантазії;

Бойки синевідські такі гендлярі,

Що й жида провчать при оказії.

Іван Франко «Околиці Корчина»

Не судіть суворо, сам знаю, що моє порівняння цих двох славних бойків занадто відносне і трохи «притягнуте за вуха». Позаяк обидва були по-своєму одночасно мудрими і багатими. Один із них, безперечно, мудрий не тільки тим, що мав звання доктора філософії, а найбільше тим, що піднявся до висот народного керманича – українського Мойсея, який вказував знедоленим українцям дорогу до вимріяної волі. До того ж був так само багатий духом. Це той дух, що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю».

Другий бойко – багатий матеріально і теж мудрий, бо нажив своє немале багатство власною життєвою мудрістю та трудом своїм. До того ж ділився своєю мудрістю і з бідними односельчанами та вчив їх, як доробитися до багатства. Був щедрим меценатом.

Вони обидва щиро служили Україні, її народу. Не те, що сучасні можновладці, олігархи та «нові українці», які, по-злодійськи розтягнувши народне майно, лакейством служать «господам» сусідньої хижої імперії, паразитують на дешевій важкій праці наших співвітчизників, одночасно чорно ненавидячи все українське.

Та годі вже про них, адже самі їх знаєте і чуєте.

Набагато приємніше відводити душу, пишучи про колишніх добрих людей – наших славних бойків. Про святу подвижницьку працю, сходження на Голгофу могутнього велета духу Івана Франка ми вже писали. Тож на черзі один із його щирих друзів – багатий синєвідський Бойко Роман Тишовницький.

«Дідич Тишовницький»… Він був головним героєм спогадів мого діда Андруся (1883-1958 рр.), які я чув не раз в ранньому дитинстві, позаяк дідусь у молодості кілька років служив у цього дідича. Довгими зимовими вечорами, будучи уже в поважному віці, дід так захоплено розказував про свої мандри по горах, про життя і побут гірських бойків, про курні хати, про могутніх оленів дідича, які могли перескакувати через високі огорожі вольєрів, про їхнє завзяте буцання могутніми розкішними рогами, їхнє ламання у цих поєдинках. А ще дідусь переганяв овець, закуплених дідичем по бойківських селах, для перепродажу на відомому на всю Бойківщину ярмарку худоби в містечку Сморже (тепер Сможе Сколівського району). Той бойківський ярмарок прекрасно описав І.Франко, подарувавши нам чудовий етнографічний образок під назвою «Головне торговище Тухольщини».

Про те, що наш славний Каменяр часто спілкувався і дружив із найбагатшим бойком – Романом Тишовницьким, свідчить у своїх спогадах про батька «Франко зблизька» Петро Франко: «На вакаціях ми все кудись їздили: до Завадова (до Дергала), до Голобутова (до Коренця), до Тишівницького, а найкращі вакації проводили в горах, чудових Карпатах».

Друге свідчення Володимира Сіменовича (1862-1938 рр.) – українського громадського діяча і журналіста, лікаря, учасника «вандрівки руської молодіжі» у Карпати, організованої Іваном Франком влітку 1884 року, за якою він детально і з захопленням описує той щирий і сердечний прийом Р.Тишовницьким гостей – учасників мандрівки: «… На слідуючий день запросив до себе вандрівку п.Тишовницький до Синевідська, де з щиро руською сердечністю угощував нашу молодіж аж до четвертої години пополудні. Співам, промовам і тостам не було кінця. Особливе враження на гостинного господаря зробила промова Ів.Франка, котрий, характеризуючи діяльність П.Тишовницького в Синевідську, як організатора торгівельної селянської і інших спілок просвітних, вніс тост за економічне і культурне піднесення нашого народу дорогою розумної спільної, громадської праці».

Як бачимо, наш славний Каменяр високо оцінив суспільну діяльність Р.Тишовницького як організатора торговельних спілок, а також його працю на культурно-освітній ниві громадськості. Як пише залюблений у своє селище у книзі «Верхнє Синєвидне: минуле і сучасне» кандидат історичних наук Іван Думинець, спираючись на спогади громадсько-політичного діяча Стрийщини, знайомого І.Франка ще з студентських років Євгена Олесницького: «Роман Тишовницький, уродженець Синевідська, був добрим господарем, керівником торговельної компанії по торгівлі овочами (фруктами). Селянин, людина без освіти, але дуже спритна і метка. Займаючись торгівлею, добився немалих грошей і в 90-их роках ХІХ ст. за дев’ятдесят тисяч корон купив земельний маєток (понад тисячу моргів землі і кільканадцять моргів дубового лісу біля с.Довголуки). Ставши, як тоді називали великих землевласників, «дідичем», Р.Тишовницький дуже добре ставився до селян, був українським патріотом, підтримував українські товариства і організації, був одним із ініціаторів відкриття читальні «Просвіта» у Синевідську». Він дружив і переписувався з видатними представниками української культури, в тому числі з І.Франком. Це був фактично один великий землевласник – українець на всю Стрийщину і Сколівщину. Це завдяки його організаторським клопотам бойки Синєвидного успішно зайнялися в той час торгівлею. Один із учасників «Руської Трійці» І.Вагилевич писав, що бойки, займаючись торгівлею, їздили до Угорщини, Італії і навіть до Росії, торгували угорськими плодами, волоськими горіхами по Галицькій Русі. Крім того, забезпечували Підгір’я сукном та іншим товаром. І.Франко в листі до М.Драгоманова 4 грудня 1885 р., розповідаючи про майбутні плани етнографічного гуртка товариства ім.Т.Шевченка, писав, що «весною майбутнього (1884) року одна з перших експедицій гуртка приїде до Синевідська, щоб вислідити докладно відносини життя і погляди тої одинокої в нашім краї торговельної спілки – осади. Надіюся віднайти там много цікавого». У своїй праці «Етнографічна експедиція на Бойківщину» (відбулася у 1904 р., учасником якої був І.Франко) він також розповідає про торгівлю синєвідських бойків. За його свідченнями, вони вели успішну торгівлю у Польщі, Румунії, Південній Росії, тобто в Україні. Франка радує, що села Синьовидне Верхнє і Нижнє знаходяться відносно у квітучому стані, що «там зникла жидівська конкуренція у торгівлі продуктами» і що «синєвидські торгівці-бойки відзначаються надзвичайною тверезістю, торгівельною ретельністю і солідарністю».

Як зазначає той же Олесницький, уся родина Тишовницьких була надзвичайно свідома і вміла, як і синєвидські бойки, постояти за себе. Їх надихала і підтримувала дружба з великим Сином України, потужне біополе якого заряджало на великі справи всіх, кому була небайдужа доля України. Ці добрі справи і їхнє подвижницьке життя є найкращим пам’ятником для них, а для нас – взірцем і дороговказом.

Орест ГАВРИЛІВ

Взято із джерела http://hal_zoria.io.ua/s208793/deshcho_pro_dvoh_slavnih_boykiv_mudrogo_ta_bagatogo 

Петро Яцик прикладом свого життя продемонстрував усім нам невичерпні можливості людського духу. Опинившись на далекій чужині із сімома доларами в кишені і розпочавши нове життя чи не тридцятирічним практично з чистої сторінки, він зумів досягти майже неможливого – став дуже багатою людиною, хоча сам по собі цей факт не є в США чи Канаді чимось надзвичайним. Однак емігранти в першому поколінні, як правило, навіть в Америці дуже рідко стають мільйонерами. Син українського селянина Петро Яцик ним став. Та якби лише цим обмежились досягнення Петра Яцика, то й того, думаю, виявилося б достатньо, аби вшанувати його тут, на Батьківщині, як непересічного й поважного українця, одного з кращих представників нації двадцятого століття. Але Петро Яцик не був би Яциком, коли обмежився б своїм бізнесом і своїми мільйонами. «Убогий духом не може бути багатим, незважаючи на те, скільки грошей він має». Ці слова належать не великомудрому схизматику чи новоявленому Діогену. їх сказав саме канадський мільйонер українського походження Петро Яцик. Без перебільшення, заявити так він мав повне моральне право, як, до речі, й інший видатний українець Євген Чикаленко, котрому належить фраза: «Легко любити Україну до глибини серця, значно важче – до глибини кишені». Величезні особисті кошти, вкладені в українську справу, – а йдеться про мільйони доларів – дозволяють нам назвати Петра Яцика Українцем з великої літери.