У Верхньому Синьовидному в 1790 р. збудована тридільна двозрубна одноверха церква, присвячена св. Юрію, яка стоїть на „Золотій горі”, на території так званого літописного монастиря св. Богородиці. У плані вона складалась із двох рівношироких прямокутних камер нави, вівтаря та вужчої камери бабинця. Над навою на світловому восьмерику здіймалася велика шоломова баня, що завершувалася світловим ліхтарем із маківкою. Бабинець покривав двосхилий причілковий дах, а вівтар - п'ятисхилий. Оперізувало споруду опасання, оперте на різьблені стовпи й випусти вінців зрубів навколо вівтаря. Усередині простір нави розкривався у висоту до основи ліхтаря, у вівтарі було зімкнене склепіння, а в бабинці - трапецієподібне. Вузькі хори тягнулися вздовж західної стіни нави.

Зі сходу прямокутник вівтаря мав зрізані кути. Основний об'єм мав розміри 8,4 x 7,8 м і більший ніж у два рази від об'єму бабинця, що дає враження великого простору в наві. Менша ширина бабинця від вівтаря вказує, що план церкви зберіг рідкісний приклад еволюційного поєднання трьох приміщень в один простір, де ще еволюційного зменшення не зазнав вівтар. Центральний об'єм церкви завершував однорідний верх з одним восьмибічником. В інтер'єрі простір нави висотно був розкритий майже до основи верха. Верх освітлювався невеликими вікнами, розташованими у восьмибічнику, у якому також знаходилися у двох рівнях горизонтальні балки-сволоки.

Настоятелем храму з 1918 року був о. Левитський, з 1948 до 1989 рр. церква була закрита, а з 1989 року і до сьогодні настоятилем храму є о. Юрій Єлішевський . 1939 року через аварійний на той час стан церкви її з наказу староства розібрано. Зараз на її місці стоїть дерев'яна церква св. Юрія, збудована в 1945-1948 рр. й освячена в 1989 р. повторно на честь Богородиці. У 2005 році до церкви був придбаний престол, який стоїть у центральній частині храму. Він виконаний у готичному стилі. На пожертви парафіян храму в 2006 році його було перекрито металочерепицею зеленого кольору, а куполи покрито жовтою нержавійною бляхою.

Чимало сучасних кладовищ досліджуваного регіону знаходиться на місці колишніх історичних пам’яток. Для прикладу можна навести сучасний цвинтар у с. Верхньому Синьовидному Сколівського району Львівської області. Це місце ще й зараз називають “Золота Гора”.

У давньоруському літописі від Іпатія зазначено, що на Золотій Горі в Синевидську у княжі часи знаходився чоловічий монастир, у якому, повертаючись з угрів, зупинявся на ночівлю відомий правитель Галицько-Волинської держави Данило Галицький.

Наведена літописна інформація дає підстави припустити ймовірність існування в зазначеній чернечій обителі добрих оборонних укріплень. З писемних джерел, а також з результатів наукових досліджень відомо, що чимало давньоруських монастирів мали потужні фортифікації й слугували представникам княжої влади та духовного кліру надійною опорою.

Результати нашого попереднього поверхневого обстеження Золотої Гори у Верхньому Синьовидному в польовому сезоні 2012 р. засвідчили, що по периметру сучасного кладовища знаходяться помітно знівельований один оборонний вал та рів.

В переважній більшості своєї протяжності насипний вал є прямим, а на кутових частинах має плавне заокруглення. Лише у місцях виходу до крутосхилу насип набуває характерного пристосування до рельєфу.

Варто підкреслити те, що територія укріпленого поселення представляє собою високогірне рівнинне плато, яке, на нашу думку, має антропогенне походження. З результатів обстеження видається, що зазначене городище мало дві частини, яке за структурою світських укріплених поселень нагадує дитинець та посад – княжу та ремісничу частини пам’ятки.

Захисну систему кільцеподібного насипного оборонного валу та рову літописного Синевидського монастиря доволі вдало доповнює стрімкий природний крутосхил Золотої Гори. У кутовому вимірі він складає близько 43º.

Традиція поєднання стрімких природних крутосхилів з додатковими штучно збудованими фортифікаціями є характерною для багатьох городищ давньої Русі. Навіть сучасний підйом на Золоту гору відзначається значною складністю та важкодоступністю.

Для порівняльного прикладу можна навести місця закладення добре відомих місцевих княжих городів: Галича, Теребовлі, Перемишля, Холма, Василіва та багатьох інших.

З інформативної розповіді місцевого мешканця Володимира Борща зазначимо, що інколи, копаючи яму для поховання небіжчика на кладовищі, випадково знаходили стародавній посуд, фрагменти кераміки, невеличкі металеві ножі, випалену глиняну обмазку та інші архаїчні речі.

Знахідки археологічних речових і, перш за все, керамічних матеріалів ІХ–ХІІІ ст. та факт існування в зазначеному часі напівземляних жител на Золотій Горі в 1971 р. підтвердили археологи Інституту суспільних наук (зараз – Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ).

Таким чином можна твердити, що в княжі части на Золотій Горі існував давньоруський укріплений монастир, але сучасний стан пам’ятки (заповнення кладовищем) не дає змоги провести археологічні дослідження. Типологічною місцевою карпатською архітектурною особливістю та певною архаїчністю бойківського стилю забудови відзначається невеличка дерев’яна православна церква, яка зараз стоїть в центральній частині Золотої Гори.

На нашу думку, за давньою традицією вона поставлена на місці попередньої, можливо, монастирської церкви, у якій колись побував зазначений правитель Галицько-Волинської держави. Серед давніших українських захоронень кладовища на Золотій Горі виявлено значну кількість польських цивільних поховань, які відносяться до ХVIII – поч. ХХ ст. На окремих стелах, табличках, кам’яних плитах могильних нагробків добре збереглися вирізьблені польськомовні епіграфічні написи з традиційними для польського етносу іменами та прізвищами.

Не викликає сумніву, що це колишні мешканці села, родини яких на підставі королівських привілеїв та грамот, під виглядом колоністів, резервістів, осадників та інших привілейованих соціальних категорій Речі Посполитої, у різні періоди історії заселяли українські землі, ставали повноправними власниками сіл, лісів та угідь.